«Не дорікати слово я дала...»

Літературна вітальня

до ювілею Лесі Українки

                                                                         вчитель

                                                                         української мови та літератури

                                                                         Купчак О.М.

«Не дорікати слово я дала...»

Літературний вечір до ювілею Лесі Українки

Мета: 
- поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Л. Українки, допомогти усвідомити велич її життєвого подвигу; 
- проникнути у внутрішній світ героїв поетеси; 
- через художнє слово розкрити багатство душі Л. Українки; 
- розвивати вміння виразно й усвідомлено читати її твори; 
- виховувати любов і повагу до національних цінностей, до спадщини, яку залишила нам поетеса; 
- виховувати стійкість у життєвих труднощах, цілеспрямованість, оптимізм, прагнення до самоосвіти; 
- сприяти моральному, духовному та естетичному вихованню.

Оформлення сцени: на стіні - великий портрет Лесі Українки, над ним - терновий вінець; по діагоналі від нього - велика аплікація - букет вербових котиків із пролісками; під портретом - збільшення Лесин автограф, угорі над аплікацією - ювілейна дата.

На сходах стоять по різні боки сцени ведучий - учениця, учень - ведуча (хлопці - на верхній сходинці; дівчатка - на нижній). Ведучий і ведуча - у класичних костюмах, учень і учениця - в національних строях.

Завіса закрита

Ведучий: Добрий день Вам, Лесю!

Я з України.

З тієї, що для обох нас мати,

Що золотої осінньої днини

Поставила Вас отут на чати.

Ведуча:  Як Вам ведеться далеко від дому?

Не дошкуляють більше лукавці?

і чи не зимно на вітрі шмалькому

Вам у сукенці-короткорукавці?

Ведучий: Непросто, кажете.

Холоднувато

І не в такі крижані світання.

Дозвольте, Лесю, в снігу постояти,

Зігріти Вас бодай диханням...

Ведуча: Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім'я їй - Леся Українка... Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи - веселий, частіше - в задумі чи смутку.

Учениця: Народилась вона у сім'ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою. Народилась взимку, щоб просвітити весну людства. Жила хворою і кволою, щоб дати силу своїй нації. Жила так мало, всього 42 роки, щоб ось уже понад сторіччя дивувати світову культуру величчю свого духу, свого таланту.

(Завіса відкривається).

Із глибини сцени повільно виходить Леся Українка і зупиняється в центрі.

Леся:  Я пам'ятником стала.

Я не снила,

Що в мармурі постану

І в граніті.

А кров моя

І камінь оживила, і я живу, як і жила,

На світі.

В тяжкій неволі, що лягла

На плечі,

Я прагнула, як лицар,

Перемоги:

Хай смерть в бою,

Але не сором втечі

Й ганьба отак...від печі

До порога.

Царі, владики...

Знала, що змете їх

Свята, велика і правдива сила:

З робочими

Новітні Прометеї

Уже вогні досвітні засвітили.

Я вслід пішла.

Безжалісна, єдина.

У мене зброя з ворогом

Змагатись!

Я слово ставила,

Щоби змогла людина своїм життям

До себе дорівнятись.

Я з вами йду.

Навкруги зелені вруна,

Я сію квіти по горі,

Вітаю,

Співець, твої нові слова,

І струни,

І спів,

Що над Вкраїною злітає.

Учень: Своєю винятковістю і своєю звичайністю - усім вона дорога для нас, Мажуть, скромна була, сором'язлива, не дуже й

Примітна серед людського загалу, але яку непослушливість виявляла, коли йшлося про долю, честь і престиж народу, його культури, про святе й заповітне!

Учениця: Не шумить осока в тишині,

Вітер плаває по піднебессю, -

Це зі мною говориш ти, Лесю...

А чи музику чути мені?

Учень: Учувається в мові моїй

Брязкіт зброї у кожному слові.

Скільки ж ласки й принадливих мрій

В твоїй милій чаруючій мові.

Звучить пісня «На зеленому горбочку» (слова Лесі Українки)

Учениця: То ж ким вона була, ця сіроока русява дівчина? Поетесою? Борцем? Донькою Прометея? Квіткою ломикаменю? Вона була Жінкою! Тендітною, ніжною, люблячою, страждаючою...

Інсценізація поезії Галини Кирпи «Нескінчена розмова».

Учень (за автора): Пам'яті світлих почуттів Лесі Українки та Сергія Мержинського присвячено.

Зелений Гай на Полтавщині. 1898 рік.

На сцену виходять Леся і Сергій

Леся: - Сергію, вашим чубом вітер грається...

Сергій: - А вам по сукні сонечко повзе...

Леся: - Он бачите, ясна зоря займається...

Сергій: - На світ заповідається уже...

Леся: - Чи я хотіла щось сказати вам,

            чи просто так, щоб коло вас побути...

Сергій: -У вас холодні пальці, мов трава...

Леся: - А ваших вже од холоду й не чути...

           Які ви квіти любите? Оці?

Учень (за автора): І простягнула пучечок древі

Сергій: -Так засвітивсь у вашій він руці,

              а як... то і сказати не зумію.

Леся: -Тут квітів море. Всіх не зна й Полтава.

             І жовті, і червоні, й блідолиці!

             Оно ромен, а он пушить купава..

             Мені усяка квітка мов дивиця.

             Ви знаєте, я таз ішла до вас –

             Метелик на руці і дві гвоздики...

Сергій: - Ви так несли ті квіти, як слова,

               мов світ-такий просторий і великий...

Леся: - У мене жаль на серденьку засів,

і так було самотньо, сумно, гірко.

Такі всі поробилися чужі,

лиш мріла вдалині блакитна зірка.

Мені, Сергію, у очах ряхтіло,

чи сонце то ряхтіло, чи земля,

 чи біла віла білим полем бігла,

 горянка Віла - посестра моя.

Стоять у клечанні кущі, дерева:

чого тут тільки, людоньки, нема!

А я ходжу, шукаю дядька Лева,

і туга моя довга, як зима.

Я думала тоді: «Переболіло,

немов рукою зніме і мине...»

О Боже мій, та що це я, Сергію,

усе про себе...Зупиніть мене!...

Сергій: - Ваш милий голос, Лесю, тихо грає,

а долітає, бачте, до зірок.

А я сиджу, собі на ус мотаю,

що не кажіть, а я таки пророк!

Леся: - Ви ще мені нічого не сказали.

Сергій: - Я скоро йду. Будете писать?

Леся: - Коли б ви зна... Коли б ви тільки знали...

Сергій: - У вас на віях сльози чи роса?

Чи то від жартів ви такі сумні?

Тоді пожартували трохи й годі.

Я знаю, скільки житиму, мені

Ці дні - дарунок, що лежить на споді.

Леся: — Мовчіть, Сергію, ви мої слова

так легко прибираєте на себе.

Мені сумної хочеться співать,

але такої то навряд чи треба.

Іще мені до Мавки півжиття,

ще стільки друзів піде і... навіки.

А літечку не буде вороття,

хоч і було воно таке велике.

Хоч і було, неначе в напівсні —

Зелений Гай, і луг, і Ви,., відтоді

Я знаю: скільки житиму, мені

Ці дні - дарунок, що лежить на споді.

Учень (за автора):... Набрали чебриків. Верталися додому...

Учениця: Кохання до Сергія Мержинського було для Лесі сповнене трагізму. Хворий та сухоти в останній стадії, він помирає у Мінську в перших числах березня 1902 року. Сама хвора на сухоти, вірна Леся ні на мить не покидає коханого, не відходить від нього останні два місяці, чергує біля ліжка вдень і вночі.

Учень: В останні дні життя Сергія, цілком усвідомлюючи, що чекає

коханого, Леся переживає одну із найжахливіших ночей у своєму житті. Саме в цю ніч поетеса написала твір про самозреченість і любов-драматичну поему «Одержима».

Голос із-за лаштунків:... Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: «Я з того створила драму...»

На авансцену виходить учениця і читає поезію

Я одержима, так, я одержима,

Чи як там хочеться мене назвіть,

Я вірю: зацвіте вишнева віть

Над мурами імперського режиму.

Здавалося б, навіщо це мені,

Знеможенїй і хворій безнадійно,

Та серце лине птахою так рвійно

До обрію, де вранішні вогні...

Я знаю, що довкола вже не мало

Ошуканих, заблуканих сліпців,

Які цураються своїх дідів-отців,

Бояться й згадувать своє начало,

А я безумна, одержима я,

До подиху останнього собою

Залишусь, і не здамся я баз бою,

Бо непокорена - моє ім'я.

Я одержима. Серце не мовчить,

І поки буде жити рідна мова,

А в ній мій дух - моє співуче слово,

Допоки Україна буде жить!

Учень: І знову до Лесі Українки повертається хвороба, захоплюючи і вражаючи все нові «плацдарми» її ослабленого і виснаженого організму... Ведучи оту «тридцятилітню війну» з нападами хвороби, не мала вона якогось додаткового захисту проти болю, коли їй боліло, як і кожному, і можна зрозуміти, як жадалося їй звичайного людського щастя, якого, прикуту хворобою до ліжка, так радувала її навіть яблунева пелюстка, занесена вітром у вікно.

Завіса відкривається. Звучить пісня Лесі Українки «Давня весна»

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла прудко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло, -

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялося, бриніло, -

А я лежала хвора й самотна.

А я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

        Моя весна ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Звучить пісня «Проліски» (слова лесі Українки, музика Віри Романюк).

Учень: А звідки ж все-таки отой дух непоборний, що в найтяжчих пробах долі не дав розчавити себе? Звідки ота сила, що піднесла цю слабосилу дівчину над своїм часом, над своєю похмурою епохою?

Учениця: Звертаючись до образу Лесі Українки, до цього феномена людської стійкості, можемо побачити, якою силою може ставати в людині високість її промислів, значимість життєвого ідеалу, безмір любові до свого народу.

Звучить вірш Лесі Українки «Не дорікати слово я дала»

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок...

Дарма я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани й терни

За марнії мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

Завіса закривається

Ведучий: У поезіях Лесі нерідко бринить крице вість, однак сама поезія Лесі Українки говорить, скільки глибоких драм розтерзувало її тонку і вразливу душу; відомо, яким нещасним було до неї життя, де «щастя і горе так божевільно сплелись...»

Інсценізація останньої сцени із

«Лісової пісні» Лесі Українки

На сцені стоїть верба; під нею сидить Лукаш, Він підводиться і проводжає когось поглядом. Із протилежної сторони наближається висока жіноча постать> яка хитається, наче од вітру, раз у раз нахиляючись, ніби чогось шукаючи. Лукаш раптом помічає її.

Лукаш

Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать

Я - загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю

наче морок по гаю,

низько припадаю,

стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежечка

білим снігом припала...

Ой уже ж я в сих дебрях

 десь навіки пропала!..

Лукаш

Уломи ж, моя Доле,

хоч отую ожину,

щоб собі промести,

по снігу провеснти

хоч маленьку стежину!

Доля

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежинках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терни-байраки,

та й нема признаки,

де шукати дороги.

Лукаш

Прогорни, моя Доле,

хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом

з дивоцвіту стеблинку.

Доля

Похололи вже руки,

що й пучками не рушу...

ой тепер я плачу, бо вже чую і бачу,

що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає)

Лукаш (простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!

Доля (показує на землю у нього під ногами)

Як одрізана гілка, що валяється долі!

Іде, хитаючись, і зникає в снігах.

Лукаш нахилиться до того місця, що показала Доля, знаходить і піднімає сопілку. З-за берези з'являється біла постать у серпанку, що нагадує Мавку.

Постать Мавки

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш (схоплюється)

Се ти?... Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(розкриває груди)

Живи моєю кров'ю!

Так і треба, бо я ж тебе занапастив...

Мавка Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій гілці голос.

ЛукашЯ душу дав тобі?

А тіло звабив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(з невимовною тугою дивиться на неї)

МавкаО, не журись за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

 вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землю,

вкупі з вербою там зростить вербицю, -

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

Все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш підносить сопілку до вуст, лунає мелодія.

Мавка підходить схиляється до нього.

Завіса закривається.

Ведуча: Ломикаменю, цвіте зоряний,

Бліде серце з важкими мандрами!

То бриніла, як Мавка, - горяно,

То залізом була - Кассандрою...

Ведучий: За горами, за даллю віщою,

Не журбою на синь-доріжки -

Прометеївськими огневиками

На вкраїнські обніжки.

Ведуча: Словом кутим

Та жалем лютим

Людям, небу, зеленим рутам,

Синім паводдям, сивим літерам,

Що складали батьки руками,

Трагедійними палітрами

Засвітилась над вікнами.

Учениця: При всій витонченості й ранливості натури зусиллям волі, мислі й доброти піднялася вона над своїм болем, зуміла почути й інших і, перейнявшись гірким становищем свого народу, дійшла такої внутрішньої узгоди з ним, що навіть інтимний біль поетеси став явищем суспільним. Кожен смуток її, і жаль, і сарказм, сама інтонація міцного Лесиного рядка набували народного звучання.

Звучить пісня «Хотіла б я піснею стати» (слова Лесі Українки)

Учень: Коли любові стало в грудях тісно,

Коли порвались ненависть вогнем –

Зігріла серцем Українка пісню

І в бій пішла із нею, як з мечем.

Ведучий: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорошої дівчини».

Ведуча: Ця Франкова характеристика місця Лесі Українки в нашій історії не буде вичерпною, якщо до неї недодати, що між Кобзарем і Лесею могутнім мостом єднання звівся титанічний труд самого Франка.

Звучить вірш Марії Хоросницької «Я Матір'ю вас, Лесю, назову».

Для всіх нас Батьком

залишивсь Тарас.

Це правда споконвічна

і сучасна.

А матір'ю назвала б,

Лесю, вас,

бо ваша мудрість

щедра і прекрасна,

відважна, мужня, -

нею, чей, живу!

Її у спадок

передам малечі...

Я Матір'ю

вас, Лесю, назову,

бо ваших рук тепло

лягло мені на плечі.

Учень: Досвітня зоре, Мавко-чарівнице!

Коли ім'я твоє озветься дзвінко,

Коли почую: Леся Українка –

То бачу Україну серед зір.

Коли ж почую рідне: Україна –

Виходиш ти з полів, з дібров, із пісні.

З Поділля, Придніпров'я і Полісся

Ідеш ти у віночку колосків.

Ведучий: Ідеш по тій землі, що промовляє:

Тарас Шевченко-дух мій невгасимий,

Іван Франко - моя незламна сила,

А Леся - то краса моя жива.

Ведуча: Рано обірвалася її пісня, її щиросердечний спів. Відстань безжально коротка лягла від першого ранку, що зарожевів крайнебо маленькій Лесі посеред мальовничої природи українського Полісся...

Ведучий:... і до останнього сонця, що відпало їй сухим вогнем у далекім гірськім Сурамі. 42-річного пішла вона з життя. Пішла незломлена духом, і образ її таким живе й житиме для нас - сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і великім творчім горінні.

Звучить пісня «Не всихайте, пишні квіти».

(Слова Лесі Українки, музика Олександра Левицького).

Звучить вірш Тамари Коломієць «Цвіт ломикаменю» у виконанні вчителя).   

Цвіт ломикаменю дробить каміння,

А в мене ж не каміння - серце жіноче.

Проростає крізь нього живе коріння –

Слово твоє пророче.

Цвіт ломикаменю дробить скелі,

Але ж я не скеля, я тільки жінка.

Вибухає у тиші моєї оселі

Кожна твоя сторінка.

Вибухає гарячим і гордим цвітом,

Пророчить тривожне щастя...

Іду до вогню твого неофітом,

Як ідуть до причастя.

У літературно-музичній композиції використано уривки з поезії Петра Біби «Я за вами йду», Расула Гамзатова «Чути хочу чарюючу мову» (переклад Петра Засенка), Тамари Коломієць «Цвіт ломикаменю дробить каміння»,

Олеся Лупія «Леся Українка пише «Одержиму№ (уривки), Андрія Малишка «Лесі Українці» (уривок), Богдана Мельничука «Перед пам'ятником Лесі Українки в Саскантуні», Марії Хоромницької «Я матір'ю вас, Лесю, пазову», вміщені у збірці «Співачка досвітніх вогнів» (К.: Рад, Письменник, 1986).

\