Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга –
Се лиш тому, що склалось так життя
(Виступ –
презентація)
(СЛАЙД №1)
(СЛАЙД
№2)
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга…
Се лиш тому, що склалось так життя
Се лиш тому, що склалось так життя
Про подвійну річницю – і народження, і смерті – великого талановитого
генія українського народу говорено багато й різне. Але насправді про постать
Івана Франка є ще багато невідомого.
Орлом з поламаними крилами назвав І.Франка його сучасник Петро
Карманський. Сьогодні, на превеликий жаль, ми ще не все знаємо як складалося
особисте життя письменника. Звично ми говоримо про нього як про великого
Каменяра, не відаючи, як важко було йому підіймати свій молот зі всіма болями,
утратами, маревом кохання. Щастя-долі
І.Франко не мав, як кажуть, від ранку і до останку.
Якщо поглянути на його величезну кількість титанічних праць, а їх більше 6 000, пройти тим духом непохитного воїна, каменяра, людину залізної волі, то тяжко собі уявити іншого Франка: трепетного, вразливого, здатного на велику любов і страждання.
Про особисте життя видатних людей треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці. Бо усю правду про себе може знати хіба сама людина та ще Господь Бог. Тому чудово, що Франка прагнуть без бруду і штампу оцінити сучасні дослідники (Ярослав Грицик, Іван Денисюк, Роман Горак, Тарас Возняк, Оксана Забужко, Ірина Магдиш, Роман Голод та інші) навіть у тому, здавалося б, найпікантнішому вимірі, яким є особисте життя і стосунки з жінками.
В одному зі своїх віршів «Притча про красу» Франко писав:
«Більш, ніж меч і огонь і стріла і коса
Небезпечне оружжя – жіноча краса
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита
Якщо поглянути на його величезну кількість титанічних праць, а їх більше 6 000, пройти тим духом непохитного воїна, каменяра, людину залізної волі, то тяжко собі уявити іншого Франка: трепетного, вразливого, здатного на велику любов і страждання.
Про особисте життя видатних людей треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці. Бо усю правду про себе може знати хіба сама людина та ще Господь Бог. Тому чудово, що Франка прагнуть без бруду і штампу оцінити сучасні дослідники (Ярослав Грицик, Іван Денисюк, Роман Горак, Тарас Возняк, Оксана Забужко, Ірина Магдиш, Роман Голод та інші) навіть у тому, здавалося б, найпікантнішому вимірі, яким є особисте життя і стосунки з жінками.
В одному зі своїх віршів «Притча про красу» Франко писав:
«Більш, ніж меч і огонь і стріла і коса
Небезпечне оружжя – жіноча краса
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець…»
(СЛАЙД №3)
Може буть проти неї надійний борець…»
(СЛАЙД №3)
Сьогодні хочеться поговорити про тих
жінок, які були настільки вагомими у житті письменника, що він присвячував їм свої твори.
Ці жінки впливали на літературну творчість генія, від них потерпало і серце, і
душа І.Франка. Розкриває свою таємницю
автор у вірші «Тричі мені являлася любов» із збірки «Зів'яле листя».
Вірш сповнений тайни, котру намагалися розгадати багато літературознавців. То
хто ж вони, оті три музи творчої долі
Франка? Отож… (СЛАЙД №4)
«Одна несміла, мов лілея біла, з зітхання й мрій уткана».
Звичайно, це ОЛЬГА
РОШКЕВИЧ. Як же вони познайомилися?
У Дрогобицькій гімназії, де вчився І.Франко, панувало тверде переконання, що знання не є справжніми, коли не можеш їх комусь передати. Тому учні старших класів мали підпрацьовувати репетиторами, щоб потім бути добрими педагогами.
Франка взяли репетитором до Ярослава Рошкевича, з яким потоваришували. Тут, в селі Лолин, біля м. Долини, у домі отця Михайла Рошкевича Франко вперше побачив Ольгу, сестру Ярослава у 1874 році. Потрібно відмітити, що дівчина мала хороше виховання, знала польську, німецьку, французьку мови, розумілася на етикеті. На початках Франко навіть не знав як поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, забагато говорив, жестикулював (бо дуже хвилювався), не вмів танцювати.
Але, не зважаючи на це все, батькам Ольги Франко дуже сподобався. А ще більше сподобався довколишній інтелігенції цього села, яка вбачала в ньому майбутнього професора або й міністра, любила з ним подискутувати, поспілкуватися.
Через 2 роки знайомства, коли йому було 20, Франко офіційно попросив у батьків руки і серця Ольги. Попри те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою у 24 роки, а дівчина у 20, пропозиція була прийнята. Однак молодята вважалися зарученими, а весілля мали справляти тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Ольга швидко порозумілася з Франком. Будучи широко освіченою, дівчина погодилася разом з І.Франком записувати місцевий фольклор, займатися літературою. Вона перекладала Золя та інших письменників, збирала весільні пісні, видала збірку «Наша любов тривала 10 літ», працювала у виданнях Франка, стежила за розвитком жіночого руху, була причетна до відкриття першої жіночої гімназії у Станіславові (тепер Івано-Франківську). Франко присвятив Ользі свою першу збірку «Баляди і розкази». Він ділився з нареченою кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Франко Ольгу не тільки дуже любив, він відчував у ній споріднену душу. Це була найбільша і взаємна любов у Івановому і Ольжиному житті.
Все перекреслює арешт Франка у 1877 році. Батько Ольги був дуже добре обізнаний з долею соціалістів і не бажав, аби її розділила його донька. В будинку отця Михайла Рошкевича провели обшук, намагаючись знайти соціалістичні твори І.Франка. Це було соромом для священика. Тому заручини було розірвано. Франкові заборонено з'являтися у їхньому домі, а Ользі – навіть листуватися з ним.
Але хіба серцю можна наказати? Закохані таємно зустрічалися, передавали одне одному листи. Та щоб хоч трохи уникнути батьківських докорів, дівчина приїхала погостювати в Іваниківку до маминого брата, вуйка отця Івана Руденського (тепер він похований на цвинтарі в Іваниківці). Закохані без перешкод переписувалися. Прибувши з ув'язнення, Франко з м. Долини до Іваниківки прийшов пішки. Ішов майже 4 дні. Яка ж то була щаслива зустріч.! Таких коротких миттєвостей щастя у Франковому житті було дуже мало. Вони зустрічалися у Іваниківці впродовж 1877-1879 років. Коли про це дізналися батьки, то була велика ганьба. Ольгу почали вважати пропащою через тогочасну мораль. Потім Ольга втекла до Львова до Івана Франка.
Начитавшись роману Чернишевського «Що робити?» дівчина у 1879 році вирішує укласти фіктивний шлюб (щоб вийти з-під опіки батька) із другом Івана Франка, священиком Володимиром Озаркевичем (братом письменниці Наталії Кобринської, який був ніжним і делікатним). (СЛАЙД №5)
У Дрогобицькій гімназії, де вчився І.Франко, панувало тверде переконання, що знання не є справжніми, коли не можеш їх комусь передати. Тому учні старших класів мали підпрацьовувати репетиторами, щоб потім бути добрими педагогами.
Франка взяли репетитором до Ярослава Рошкевича, з яким потоваришували. Тут, в селі Лолин, біля м. Долини, у домі отця Михайла Рошкевича Франко вперше побачив Ольгу, сестру Ярослава у 1874 році. Потрібно відмітити, що дівчина мала хороше виховання, знала польську, німецьку, французьку мови, розумілася на етикеті. На початках Франко навіть не знав як поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, забагато говорив, жестикулював (бо дуже хвилювався), не вмів танцювати.
Але, не зважаючи на це все, батькам Ольги Франко дуже сподобався. А ще більше сподобався довколишній інтелігенції цього села, яка вбачала в ньому майбутнього професора або й міністра, любила з ним подискутувати, поспілкуватися.
Через 2 роки знайомства, коли йому було 20, Франко офіційно попросив у батьків руки і серця Ольги. Попри те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою у 24 роки, а дівчина у 20, пропозиція була прийнята. Однак молодята вважалися зарученими, а весілля мали справляти тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Ольга швидко порозумілася з Франком. Будучи широко освіченою, дівчина погодилася разом з І.Франком записувати місцевий фольклор, займатися літературою. Вона перекладала Золя та інших письменників, збирала весільні пісні, видала збірку «Наша любов тривала 10 літ», працювала у виданнях Франка, стежила за розвитком жіночого руху, була причетна до відкриття першої жіночої гімназії у Станіславові (тепер Івано-Франківську). Франко присвятив Ользі свою першу збірку «Баляди і розкази». Він ділився з нареченою кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Франко Ольгу не тільки дуже любив, він відчував у ній споріднену душу. Це була найбільша і взаємна любов у Івановому і Ольжиному житті.
Все перекреслює арешт Франка у 1877 році. Батько Ольги був дуже добре обізнаний з долею соціалістів і не бажав, аби її розділила його донька. В будинку отця Михайла Рошкевича провели обшук, намагаючись знайти соціалістичні твори І.Франка. Це було соромом для священика. Тому заручини було розірвано. Франкові заборонено з'являтися у їхньому домі, а Ользі – навіть листуватися з ним.
Але хіба серцю можна наказати? Закохані таємно зустрічалися, передавали одне одному листи. Та щоб хоч трохи уникнути батьківських докорів, дівчина приїхала погостювати в Іваниківку до маминого брата, вуйка отця Івана Руденського (тепер він похований на цвинтарі в Іваниківці). Закохані без перешкод переписувалися. Прибувши з ув'язнення, Франко з м. Долини до Іваниківки прийшов пішки. Ішов майже 4 дні. Яка ж то була щаслива зустріч.! Таких коротких миттєвостей щастя у Франковому житті було дуже мало. Вони зустрічалися у Іваниківці впродовж 1877-1879 років. Коли про це дізналися батьки, то була велика ганьба. Ольгу почали вважати пропащою через тогочасну мораль. Потім Ольга втекла до Львова до Івана Франка.
Начитавшись роману Чернишевського «Що робити?» дівчина у 1879 році вирішує укласти фіктивний шлюб (щоб вийти з-під опіки батька) із другом Івана Франка, священиком Володимиром Озаркевичем (братом письменниці Наталії Кобринської, який був ніжним і делікатним). (СЛАЙД №5)
Він знав про їхні
стосунки з Іваном. Чому погодився на цей
шлюб? Одні пишуть, що Озаркевич сам був закоханий у доньку бідної вдови якогось
священика, яку не хотіли за нього віддати. Інші кажуть, що з поваги до Івана
Франка він обіцяв Ользі цілковиту волю, хоч насправді дівчина йому подобалася,
але він вважав, що «кохання і труд все перетруть, час зробить своє, а церковний
шлюб буде довічним».
Іван довго не міг простити коханій її зради. Він вважав, що повестись кохана мала не так, свідчення чому — образ Мирослави із повісті «Захар Беркут», написаної невдовзі по розриві Івана з Ольгою та її одруженні з Володимиром Озаркевичем. Як пам'ятаємо, Мирослава не підкорилася батькові, зрадникові Тугару Вовку, а сміло стала до боротьби пліч-о-пліч з Максимом, за Максима, за їхнє щастя.
Перед одруженням Ольга пише до Франка: "Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно пов'язане з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати; буду працювати, скільки лиш зможу, і буду з того рада".
Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього - крововилив.
У відповідь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, їх наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов.
“Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними... Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєю...”.
Після одруження Ольга ще неодноразово зустрічалася з Іваном Франком. Озаркевич про це знав. Вона завжди старалася нагадати про себе. Навіть цукерки передала для Франка після свого весілля.
У 1880 році Франка арештовують вдруге. Розуміючи трагізм ситуації, він пише Ользі ще один лист: «Моя доля – вітер в полі. Не можу тебе з собою взяти». Ольга вважала це зрадою і легкою відмовою від неї, звинувачувала Франка в малодушності, що той злякався і втік, а вона занапастила себе через нього з огляду на тогочасну мораль. В кожного своя правда. Тим не менше, Ольга поринає у сімейне життя. Її шлюб перестає бути фіктивним. Вона народила синочка, якого назвала Іваном на честь Франка (але він невдовзі помер).
Страждала Ольга і страждав Іван який писав, що любов до цієї жінки промучила його десять літ. Коли чуття в ньому брали гору над холодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги - то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті", еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.
Відколи шлюб Ольги з Озаркевичем перестав бути фіктивним, Франко формально почав шукати собі розраду з іншими жінками, хаотично намагається створити сім'ю, хоч любитиме Ольгу все життя. (СЛАЙД №6)
Іван довго не міг простити коханій її зради. Він вважав, що повестись кохана мала не так, свідчення чому — образ Мирослави із повісті «Захар Беркут», написаної невдовзі по розриві Івана з Ольгою та її одруженні з Володимиром Озаркевичем. Як пам'ятаємо, Мирослава не підкорилася батькові, зрадникові Тугару Вовку, а сміло стала до боротьби пліч-о-пліч з Максимом, за Максима, за їхнє щастя.
Перед одруженням Ольга пише до Франка: "Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно пов'язане з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати; буду працювати, скільки лиш зможу, і буду з того рада".
Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього - крововилив.
У відповідь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, їх наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов.
“Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними... Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєю...”.
Після одруження Ольга ще неодноразово зустрічалася з Іваном Франком. Озаркевич про це знав. Вона завжди старалася нагадати про себе. Навіть цукерки передала для Франка після свого весілля.
У 1880 році Франка арештовують вдруге. Розуміючи трагізм ситуації, він пише Ользі ще один лист: «Моя доля – вітер в полі. Не можу тебе з собою взяти». Ольга вважала це зрадою і легкою відмовою від неї, звинувачувала Франка в малодушності, що той злякався і втік, а вона занапастила себе через нього з огляду на тогочасну мораль. В кожного своя правда. Тим не менше, Ольга поринає у сімейне життя. Її шлюб перестає бути фіктивним. Вона народила синочка, якого назвала Іваном на честь Франка (але він невдовзі помер).
Страждала Ольга і страждав Іван який писав, що любов до цієї жінки промучила його десять літ. Коли чуття в ньому брали гору над холодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги - то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті", еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.
Відколи шлюб Ольги з Озаркевичем перестав бути фіктивним, Франко формально почав шукати собі розраду з іншими жінками, хаотично намагається створити сім'ю, хоч любитиме Ольгу все життя. (СЛАЙД №6)
У дні, коли втратив Ольгу Рошкевич, прийшов він у гості
до ОЛЬГИ БІЛИНСЬКОЇ, яка мешкала біля
Бродів. (СЛАЙД №7)
Сів у кутку кімнати й
слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. "Пісеньки
"Понад тими гороньками" та "Одна гора високая, а другая
низька" полонили були наші душі, - згадує Білинська. - Ми задумалися.
Ніхто не ворухнувсь. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Швидко встав і, не
оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались
сльози. Вони покотились по лиці...". У них зав'язалися стосунки. Звичайно,
це було з великого розпачу, самотності, туги за Ольгою Рошкевич. Цікаво, що представниця відомого роду
Білинських – Ольга, серйозно збиралася заміж за Франка, і навіть плаття собі
пошила. Але повторилася історія,
як з Ольгою Рошкевич: коли Франко уявив її нужденну, з малими діточками на
роздоріжжі, в той час, як він буде відбувати ув’язнення — зник з її горизонту.
Теплі стосунки з 1883 року у нього зародилися із поетесою ЮЛІЄЮ ШНАЙДЕР (літературний псевдонім УЛЯНА КРАВЧЕНКО).
(СЛАЙД №8)
Теплі стосунки з 1883 року у нього зародилися із поетесою ЮЛІЄЮ ШНАЙДЕР (літературний псевдонім УЛЯНА КРАВЧЕНКО).
(СЛАЙД №8)
Це молода вчителька,
письменниця, яку підтримував Франко-літератор. Ій було 23 роки, а йому 27. Вона
народилася 10 квітня 1860р. у містечку Миколаєві Жидачівського повіту в
Галичині, в родині повітового комісара. Початкову освіту здобула вдома. 1881
р. закінчила Львівську Учительську семінарію, після чого вчителювала в Бібрці
на Львівщині. Писати вірші почала
ще в семінарії.
За допомогою Франка вона переїхала до Львова, де працювала вчителькою з лютого 1884 р. до листопада 1885 р., потім учителювала в селі Руданки біля Лопатина та в селі Долішнім Лужку на Дрогобиччині. 3 1888 р. до 1920 р. вчителювала в селі Сільце біля Дрогобича, звідки переїхала до Перемишля. Тут жила до смерті. Померла 31 березня 1947 р.
Уляна Кравченко теж не відіграла важливої ролі в житті Івана Франка. Вона була його приятелькою, вважала його за свого щирого друга і вчителя. Він цікавився нею більше як письменницею, ніж як жінкою. Листування між ними продовжувалось аж до смерті Франка 1916 р.
Написала збірку поезій. Окремими виданнями вийшли книжки поезій «Ргіmа Vега», «Новий шлях», «В житті є щось». «Для неї - все», «Шелести нам, барвінку», «Вибрані поезії», «Вибране», «Вибрані твори», а також нариси «Мої цвіти» та «Замість біографії».
Франко пропонував Уляні вийти за нього заміж. Однак, коли Уляна Кравченко зранку давала згоду йти заміж, то вже ввечері забирала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю — це одне, а коли уявила, що Франко буде цілий день перед очима, то не захотіла. Потім, уже вийшовши заміж за польського шовініста, не раз говорила, що тому заміж за Франка не пішла, аби зберегти його для української культури. Мовляв, її нинішній чоловік тоді погрожував: якщо вона вибере Франка, то він його вб’є.
У 1884 році Франко знайомиться з КЛИМЕНТИНОЮ ПОПОВИЧ.
(СЛАЙД №9)
За допомогою Франка вона переїхала до Львова, де працювала вчителькою з лютого 1884 р. до листопада 1885 р., потім учителювала в селі Руданки біля Лопатина та в селі Долішнім Лужку на Дрогобиччині. 3 1888 р. до 1920 р. вчителювала в селі Сільце біля Дрогобича, звідки переїхала до Перемишля. Тут жила до смерті. Померла 31 березня 1947 р.
Уляна Кравченко теж не відіграла важливої ролі в житті Івана Франка. Вона була його приятелькою, вважала його за свого щирого друга і вчителя. Він цікавився нею більше як письменницею, ніж як жінкою. Листування між ними продовжувалось аж до смерті Франка 1916 р.
Написала збірку поезій. Окремими виданнями вийшли книжки поезій «Ргіmа Vега», «Новий шлях», «В житті є щось». «Для неї - все», «Шелести нам, барвінку», «Вибрані поезії», «Вибране», «Вибрані твори», а також нариси «Мої цвіти» та «Замість біографії».
Франко пропонував Уляні вийти за нього заміж. Однак, коли Уляна Кравченко зранку давала згоду йти заміж, то вже ввечері забирала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю — це одне, а коли уявила, що Франко буде цілий день перед очима, то не захотіла. Потім, уже вийшовши заміж за польського шовініста, не раз говорила, що тому заміж за Франка не пішла, аби зберегти його для української культури. Мовляв, її нинішній чоловік тоді погрожував: якщо вона вибере Франка, то він його вб’є.
У 1884 році Франко знайомиться з КЛИМЕНТИНОЮ ПОПОВИЧ.
(СЛАЙД №9)
Вона
друкувала свої вірші у журналі «Зоря», який редагував Франко. Вони листувалися.
Потім Франко поїхав до неї у Жовтанці, де вона вчителювала. Франко знайшов у
неї схожість з Ольгою Рошкевич, і те їхнє знайомство перетворилося на хвилеве
захоплення цією жінкою. Тим більше, що у своїй самотності Франко був
безпорадний як дитина й шукав якоїсь прихильності, яка б його окрилювала.
Франко пропонував їй співробітництво в журналі «Зоря», заохочував до серйозної
літературної праці, старався знайти місце вчительки у Львові.
Вони планували одружитися, щоб підтримувати один одного. Та справа йшла мляво. Климентина зволікала зі шлюбом, Франко теж не дуже поспішав. Мабуть, взаємини їхні не були побудовані на глибших почуттях, а тільки на щирій приязні, принаймні з боку Франка, про що свідчить його раптове одруження з Ольгою Хоружинською у Києві.
Вони планували одружитися, щоб підтримувати один одного. Та справа йшла мляво. Климентина зволікала зі шлюбом, Франко теж не дуже поспішав. Мабуть, взаємини їхні не були побудовані на глибших почуттях, а тільки на щирій приязні, принаймні з боку Франка, про що свідчить його раптове одруження з Ольгою Хоружинською у Києві.
«Дружба
наша переходила різні формації, - пише в своїх спогадах Климентина, - домішувались
до неї небажані нальоти, аж в кінці в огні проб перетворилась в чисте золото
найшляхетніших почувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось
суб'єктивно матеріяльне».
Після одруження Франки не раз запрошували Попович до себе до Львова, вони далі приятелювали. Одночасно продовжували переписку в літературних і громадських справах, яка велася з деякими перервами, а остаточно закінчилась 1895 р., коли Климентина Попович одержала від Франка останнього листа.
Невдовзі після одруження Франка Попович вийшла заміж за священика Боярського, який одержав парохію на Буковині, далеко від галицьких культурних центрів. Внаслідок того, а також в силу своїх материнських та ґаздівських обов'язків, вона змушена була закинути літературну й громадську діяльність.Щасливого життя з чоловіком у неї не було, бо він ревнував її до Франка.
Знайомство Франка з Климентиною Попович не мало важливого впливу на особисте життя письменника та його літературну діяльність.
Також у багатьох літературних джерелах згадується про близькі стосунки І.Франка і з відомою соціалісткою АННОЮ ПАВЛИК, рідною сестрою Михайла Павлика, приятеля Івана Франка. (СЛАЙД №10)
Після одруження Франки не раз запрошували Попович до себе до Львова, вони далі приятелювали. Одночасно продовжували переписку в літературних і громадських справах, яка велася з деякими перервами, а остаточно закінчилась 1895 р., коли Климентина Попович одержала від Франка останнього листа.
Невдовзі після одруження Франка Попович вийшла заміж за священика Боярського, який одержав парохію на Буковині, далеко від галицьких культурних центрів. Внаслідок того, а також в силу своїх материнських та ґаздівських обов'язків, вона змушена була закинути літературну й громадську діяльність.Щасливого життя з чоловіком у неї не було, бо він ревнував її до Франка.
Знайомство Франка з Климентиною Попович не мало важливого впливу на особисте життя письменника та його літературну діяльність.
Також у багатьох літературних джерелах згадується про близькі стосунки І.Франка і з відомою соціалісткою АННОЮ ПАВЛИК, рідною сестрою Михайла Павлика, приятеля Івана Франка. (СЛАЙД №10)
Це була молода, чарівна гуцулка з
Косова, яка займалася революційною діяльністю. Її неодноразово арештовували за
це. Йому імпонувала сила й стійкість характеру дівчини. Франко хотів одружитися
і з нею, проте Анна відмовила, пояснивши, що не має охоти виходити заміж. І
справді, Анна Павлик залишилася до кінця своїх днів незаміжньою. Вона пережила
Франка на 12 років і померла у злиднях і нестатках. Франко присвятив їй вірш
«Анні П.» та «Жниця».
Однак не про цих жінок писав Франко у «Тричі мені являлася любов». Хто була ота «гордая княгиня»?
"ЯВИЛАСЬ ДРУГА – ГОРДАЯ КНЯГИНЯ..."- ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА зі Станіславова (нині Івано-Франківськ), дочка Владислава, польського повстанця й емігранта, який після повстання 1863 р. емігрував до Франції, а згодом знайшов притулок з сім'єю в Австро-Угорській імперії в Галичині й осів у місті Станіславові. Тут проживав він з дружиною Антоніною, сином Владиславом та дочкою Юзефою у власному будинку, Крім житлового будинку, у Дзвонковських був ще невеликий занедбаний маєток. (СЛАЙД №11)
Однак не про цих жінок писав Франко у «Тричі мені являлася любов». Хто була ота «гордая княгиня»?
"ЯВИЛАСЬ ДРУГА – ГОРДАЯ КНЯГИНЯ..."- ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА зі Станіславова (нині Івано-Франківськ), дочка Владислава, польського повстанця й емігранта, який після повстання 1863 р. емігрував до Франції, а згодом знайшов притулок з сім'єю в Австро-Угорській імперії в Галичині й осів у місті Станіславові. Тут проживав він з дружиною Антоніною, сином Владиславом та дочкою Юзефою у власному будинку, Крім житлового будинку, у Дзвонковських був ще невеликий занедбаний маєток. (СЛАЙД №11)
На початку 1880-х років І. Франко та М.
Павлик із сестрою думали заснувати своєрідний праобраз господарства нового
типу, де би можна було виховати «нову людину», дати взірець життя у
громадівськім ладі. Для втілення цієї мети було обрано підупалий маєток
Дзвонковських, неподалік від Станіслава. Саме там Франко познайомився з Юзефою
Дзвонковською.
На той час існував у Станіславові таємний гурток польської молоді, яка шукала нових шляхів визволення своєї батьківщини. Саме Владислав Дзвонковський ввів Франка в дім, у якому збиралися потаємно молоді поляки. З розмов Станіславських друзів Франко довідався багато цікавого про красуню Юзефу Дзвонковську, покрасу, як вони казали, їхнього гуртка.
На невеликому станіславському цвинтарі зібрались мешканці міста вшанувати пам'ять померлих. Перед очима Франка знову з'явилась ця прекрасна золотокоса полячка, в яку був закоханий весь Станиславів (нині Івано-Франківськ).
Стосовно особи Юзефи думки були поділені. Одні вважали їі мовчазною, гордою шляхтянкою, польською патріоткою з аристократичними поглядами, великою поклонницею Сенкевича й Міцкевича. Інші мали їі за вродливу, розумну дівчину, з досить поступовими й оригінальними поглядами. Вона не цуралася контактів з українцями, бувала на українських вечірках, але відчувала себе там зовсім чужою.
Молодь була в неї закохана, але Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоча зі всіма була привітна й добра.
Які б не були міркування про особистість Йосифи Дзвонковської, фактом є те, що на Франка вона справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум і уявляв собі, що ця її «позлітка» польськості швидко злетить, опаде, а наверх злине людина. Одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Почуття спалахнуло, та ненадовго.
Приблизно у вересні-жовтні 1883 р. Іван Франко написав листа до матері Юзефи з проханням руки і серця дочки. Антоніна Дзвонковська дала дуже чемну, але відмовну відповідь.
Юзефа відмовляла усім, відмовила і йому. Та лиш йому одному сказала чому. Вона мала спадковий туберкульоз і знала, що не проживе довго. Юзефа – єдина любов Франка, якій він не докоряв. Дізнавшись про причину відмови, лиш сказав:"Гаразд, можете не любити мене, але ж навіщо взагалі вбивати в собі любов, полюбіть хоч когось!"
Після відмови Юзефи вийти заміж, Франко не порвав зв'язків з нею. Добрі й дружні стосунки залишилися й надалі між ними. Він пропонує їй, між іншим, спробувати свої сили в літературі, спочатку перекладачкою з французької мови, а після - письменницею. Але з того нічого не вийшло.
Юзефа Дзвонковська вирішила свою долю трохи інакше, ніж пропонував їй Франко. Останні роки, які судилось їй прожити, вона присвятила педагогіці й учителювала недалеко від Станіслава, в селі Княгиничах. Після 1885 р. сліди Юзефи загубились. Правдоподібно, вона працювала вчителькою в Княгиничах аж до смерті.
Померла ж 5 травня 1892 р. Похована на станіславському міському цвинтарі. У записах костелу причину смерті Юзефи вказано коротко - параліч. Франко твердив, однак, що померла вона від туберкульозу, це було на 30 році життя.
Могилу Юзефи Дзвонковської віднайшли зовсім недавно. Звичайнісінька плита в пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом,її реставрували у 2006 році. (СЛАЙД №12)
На той час існував у Станіславові таємний гурток польської молоді, яка шукала нових шляхів визволення своєї батьківщини. Саме Владислав Дзвонковський ввів Франка в дім, у якому збиралися потаємно молоді поляки. З розмов Станіславських друзів Франко довідався багато цікавого про красуню Юзефу Дзвонковську, покрасу, як вони казали, їхнього гуртка.
На невеликому станіславському цвинтарі зібрались мешканці міста вшанувати пам'ять померлих. Перед очима Франка знову з'явилась ця прекрасна золотокоса полячка, в яку був закоханий весь Станиславів (нині Івано-Франківськ).
Стосовно особи Юзефи думки були поділені. Одні вважали їі мовчазною, гордою шляхтянкою, польською патріоткою з аристократичними поглядами, великою поклонницею Сенкевича й Міцкевича. Інші мали їі за вродливу, розумну дівчину, з досить поступовими й оригінальними поглядами. Вона не цуралася контактів з українцями, бувала на українських вечірках, але відчувала себе там зовсім чужою.
Молодь була в неї закохана, але Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоча зі всіма була привітна й добра.
Які б не були міркування про особистість Йосифи Дзвонковської, фактом є те, що на Франка вона справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум і уявляв собі, що ця її «позлітка» польськості швидко злетить, опаде, а наверх злине людина. Одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Почуття спалахнуло, та ненадовго.
Приблизно у вересні-жовтні 1883 р. Іван Франко написав листа до матері Юзефи з проханням руки і серця дочки. Антоніна Дзвонковська дала дуже чемну, але відмовну відповідь.
Юзефа відмовляла усім, відмовила і йому. Та лиш йому одному сказала чому. Вона мала спадковий туберкульоз і знала, що не проживе довго. Юзефа – єдина любов Франка, якій він не докоряв. Дізнавшись про причину відмови, лиш сказав:"Гаразд, можете не любити мене, але ж навіщо взагалі вбивати в собі любов, полюбіть хоч когось!"
Після відмови Юзефи вийти заміж, Франко не порвав зв'язків з нею. Добрі й дружні стосунки залишилися й надалі між ними. Він пропонує їй, між іншим, спробувати свої сили в літературі, спочатку перекладачкою з французької мови, а після - письменницею. Але з того нічого не вийшло.
Юзефа Дзвонковська вирішила свою долю трохи інакше, ніж пропонував їй Франко. Останні роки, які судилось їй прожити, вона присвятила педагогіці й учителювала недалеко від Станіслава, в селі Княгиничах. Після 1885 р. сліди Юзефи загубились. Правдоподібно, вона працювала вчителькою в Княгиничах аж до смерті.
Померла ж 5 травня 1892 р. Похована на станіславському міському цвинтарі. У записах костелу причину смерті Юзефи вказано коротко - параліч. Франко твердив, однак, що померла вона від туберкульозу, це було на 30 році життя.
Могилу Юзефи Дзвонковської віднайшли зовсім недавно. Звичайнісінька плита в пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом,її реставрували у 2006 році. (СЛАЙД №12)
Іван Франко присвятив Юзефі
Дзвонковській 10 віршів, з яких два написані польською мовою. Зберігся з тих
часів портрет незнайомки з маком у волоссі, намальований, мабуть, польським
художником Ройзнером, якого відтак купив Франко і повісив над своїм робочим
столом. Але чи цей портрет є портретом Юзефи Дзвонковської чи Ольги
Рошкевич встановити тяжко, бо жодної її
фотографії віднайти не вдалось. Портрет зберігається у Львівському музеї Івана
Франка.
1886 року Франко пише образок "Не спитавши броду" з сучасного галицького життя. Дослідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов'язані зі станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська... "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губами", "струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг". Це приблизний портрет Юзефи, а фотографія Юзефи відтворена за описами її сучасників. Роман «Не спитавши броду» є незавершеним, обірваним на півслові, як і друга любов його автора.
Коли Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі раділи життю. Вона мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...
Іван Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоч мав уже тридцять років. По-перше, ставив високу планку — мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути принадною, а по-друге, іти за Франка, який то з тюрми, то в тюрму, дівчата не особливо прагли. Життя тече своїм плином. І в 1885 році Франко їде до Києва з метою організувати видання нового журналу, де зможе друкувати все, що захоче, бо в Галичині таких можливостей немає. Там уперше зустрічає ОЛЬГУ ХОРУЖИНСЬКУ.
На жаль, ця жінка не була одним із трьох найбільших кохань Івана Франка. Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині в родині поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Родина була заможною, тому шити-варити-прати дівчину ніхто не навчав. Нащо воно? Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Дівчина мала мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. (СЛАЙД №13)
1886 року Франко пише образок "Не спитавши броду" з сучасного галицького життя. Дослідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов'язані зі станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська... "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губами", "струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг". Це приблизний портрет Юзефи, а фотографія Юзефи відтворена за описами її сучасників. Роман «Не спитавши броду» є незавершеним, обірваним на півслові, як і друга любов його автора.
Коли Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі раділи життю. Вона мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...
Іван Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоч мав уже тридцять років. По-перше, ставив високу планку — мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути принадною, а по-друге, іти за Франка, який то з тюрми, то в тюрму, дівчата не особливо прагли. Життя тече своїм плином. І в 1885 році Франко їде до Києва з метою організувати видання нового журналу, де зможе друкувати все, що захоче, бо в Галичині таких можливостей немає. Там уперше зустрічає ОЛЬГУ ХОРУЖИНСЬКУ.
На жаль, ця жінка не була одним із трьох найбільших кохань Івана Франка. Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині в родині поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Родина була заможною, тому шити-варити-прати дівчину ніхто не навчав. Нащо воно? Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Дівчина мала мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. (СЛАЙД №13)
Обидві
сестри Ольги Хоружинської були одружені з членами Київської Громади.
Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив миловидну 21-річну Ольгу і почув, що вона – спадкоємиця двох дуже не бідних дідів-генералів, він задумався про шлюб. Іван Якович почав листуватися з Ольгою, і листовно посватався до неї, обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу.
Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив миловидну 21-річну Ольгу і почув, що вона – спадкоємиця двох дуже не бідних дідів-генералів, він задумався про шлюб. Іван Якович почав листуватися з Ольгою, і листовно посватався до неї, обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу.
У вересні 1885 року Франко написав листа Ользі Хоружинській, в
якому запитує: "Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я,
приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?"
Франко не кривить душею: "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас". Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і прихистком. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка. Франкові подобаються її енергія, розум, розмах, і він розкриває їй своє зацікавлення нею. Згодом сам напише, що не любов одружила їх, а розрахунок: у своїй дружині хотів бачити передусім свого помічника і друга, а потім решту.
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, а молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов цікавий стародавній вірш і, забувши про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти цю справу і нарядитися у весільний сюртук.
Саме весілля відбулося не так, як Ольга собі уявляла: одружувалися не в квітні, як хотіли, а пізніше, не було запряженої у фаетон четвірки коней, а йшли пішки, навіть на викрик «Гірко» наречений не знав, що робити, бо в Галичині такої традиції не було. Однак те весілля зібрало усю українську київську «сметанку», а розкішні тости зводилися до того, що Ольга та Іван — це поєднання інтелігенції, дворянства і простого народу, а ще Східної і Західної України. Донощиків серед гостей теж було чимало, тож уже з наступного дня почались арешти. А Ольга з Франком замість медового місяця, який планували провести, мандруючи в гості до представницької близької родини Ольги, мусили втікати до Львова.
Ольга закохалася у Франка (хоч родина була дуже проти). Вона хотіла бути його коханою дружиною. Їй було боляче, коли тільки –но приїхавши у чужий для неї Львів, письменник закохався в іншу жінку. Як вислід-збірка «Зів'яле листя».Але Ольга вирішила, що вона — «саме та, хто врятує Франка від дурного і жорстокого світу», як написала в одному зі своїх листів. Хоч як противилися її родичі, хоч що робили — нічого не допомогло. Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.
Дівчина розуміла, що ніколи не стане для чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. З високою думою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.
Вона зірок не діставала з неба,
Долала мовчки галицький узвіз.
Молила тихо, щоб велось, як треба,
Опліч з Франком впрягалася у віз…
Франко не кривить душею: "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас". Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і прихистком. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка. Франкові подобаються її енергія, розум, розмах, і він розкриває їй своє зацікавлення нею. Згодом сам напише, що не любов одружила їх, а розрахунок: у своїй дружині хотів бачити передусім свого помічника і друга, а потім решту.
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, а молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов цікавий стародавній вірш і, забувши про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти цю справу і нарядитися у весільний сюртук.
Саме весілля відбулося не так, як Ольга собі уявляла: одружувалися не в квітні, як хотіли, а пізніше, не було запряженої у фаетон четвірки коней, а йшли пішки, навіть на викрик «Гірко» наречений не знав, що робити, бо в Галичині такої традиції не було. Однак те весілля зібрало усю українську київську «сметанку», а розкішні тости зводилися до того, що Ольга та Іван — це поєднання інтелігенції, дворянства і простого народу, а ще Східної і Західної України. Донощиків серед гостей теж було чимало, тож уже з наступного дня почались арешти. А Ольга з Франком замість медового місяця, який планували провести, мандруючи в гості до представницької близької родини Ольги, мусили втікати до Львова.
Ольга закохалася у Франка (хоч родина була дуже проти). Вона хотіла бути його коханою дружиною. Їй було боляче, коли тільки –но приїхавши у чужий для неї Львів, письменник закохався в іншу жінку. Як вислід-збірка «Зів'яле листя».Але Ольга вирішила, що вона — «саме та, хто врятує Франка від дурного і жорстокого світу», як написала в одному зі своїх листів. Хоч як противилися її родичі, хоч що робили — нічого не допомогло. Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.
Дівчина розуміла, що ніколи не стане для чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. З високою думою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.
Вона зірок не діставала з неба,
Долала мовчки галицький узвіз.
Молила тихо, щоб велось, як треба,
Опліч з Франком впрягалася у віз…
Тож як
жилося їй, яка була вона,
Коли
підбилась слава височенько?
Проста
і смертна – завше як жона.
Світило
князя – князя – місяченька.
Як писала
сестра Ольги Антоніна: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї
дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома
жилося добре». Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі.
По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все робила прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обмежених сімейних фінансових ресурсів.
По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все робила прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обмежених сімейних фінансових ресурсів.
Інші
згадують, що "вона була добра, чула до людського горя, але непрактична в
житті, не навчена до біди".
Скоро, майже рік за роком, Ольга стала доброю матір’ю трьох хлопців
(Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни. (СЛАЙД №14)
Дітям усе дозволялося, авторитетом для них був батько, тому їхня
вчителька Марійка Підгірянка написала у спогадах: «Франчата були збиточні».
Франко був зразковим батьком своїх
4-х дітей. Їх він ніжно і віддано
любив, особливо старшого Андрія, «який був йому добрим помічником і надійним
другом».
На новому
місці Ольгу очікувала роль донора: весь посаг у 500 тисяч золотих рублів вона
витратила на Франка. Оплачувала видання заснованого Франком журналу «Життє і слово»,
власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола», збірку «З вершин і
низин». Ольга Франко писала статті, робила переклади з іноземних мов;
допомагала чоловікові в літературній праці: вони разом збирали казки, легенди.
Заприятелювала з Наталкою Кобринською, співпрацює в збірнику «Перший
вінок» (перший збірник творів жіночого
пера в українській літературі).
«Була вона вірною помічницею і дружиною тата.
Помагала йому в його літературній роботі. Поклавши дітей спати, йшла в його
кімнату і там вони обговорювали, опрацьовували і планували нові видання. Мати
жила життям тата, була його дорадницею й підтримкою», — згадує дочка Анна
Франко-Ключко. Син Тарас оповідає, як мати дбала і піклувалася за своїх дітей.
Її посвята випливала з любові до її чоловіка, чого не можна сказати про Івана
Франка, що «не серцем її вибирав і одружився з нею не, з любові». Часто
звинувачували Франка в нетолерантності, але це все-таки був геній, а з
геніальними людьми вжитися не так просто Вони несуть факел свого таланту, часто
обпікаючич вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече,
а світить.
Ольга
навчила чоловіка вільному володінню французькою; спонукала Франка записатися до
Чернівецького університету і він здобув вищу освіту. Завдяки її віну, Іван
Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію. Франко отримав
диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу: до Львівського
університету його не бажали приймати, а платну посаду голови НТШ зайняв Михайло
Грушевський.
Жінка
взялася будувати для родини двоповерховий дім у престижному районі Львова.
Витратила великі кошти, але не мала
досвіду керування хитрими майстрами, тому у будинку тільки одна кімната
опалювалася, в інших – жити було неможливо,бо було дуже холодно.Ольга щиро присвятила себе для сімї,чоловіка. (СЛАЙД
№15)
Хіба цього замало? Хіба
це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані
любовні гімни.
Але… за все
те, на жаль, він присвятив їй тільки один вірш. І то на початку їхнього життя. Він називався
«Моїй дружині», датований 1887 роком,тобто всього через 8 місяців після весілля
,коли дружина була вагітною ,а він мріяв про сина .
Вірш
«Моїй дружині»
Спасибі
тобі, моє сонечко,
За
промінчик твій — щире словечко!
Як
промінчика не здобуть притьмом,
Слова
щирого не купить сріблом.
В
сльоту зимнюю, в днину млистую
Я
дорогою йду тернистою;
Кого я
любив, ті забулися,
А з
ким я дружив — відвернулися.
Відвернулися
та й цураються,
З
труду мойого посміхаються,
В
порох топчуть те, що мені святе, —
А
недоля й тьма все росте й росте.
Важко
дерево з корнем вирвати,
Друга
давнього з серця вигнати.
Важко
в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де
брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як
радісно серед трудного
Шляху
темного і безлюдного
Вгледіть
— світиться десь оконечко!..
Так у
горі нам — щире словечко.
То ж
за дар малий, а безцінний твій,
Що,
мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той
усміх твій не вдослід журбі
Спасибі
тобі! Спасибі тобі!
Іван
ФРАНКО
Написано
27 січня 1887 р.,
досі
не друковано.
На жаль, ніде
жодного теплого слова, хоча б звичайного людського милосердя, не було Ользі від
сучасників. Серед таких обставин вона хворіє душею й тілом. Під час хвороби
Франка вона стала предметом обмов, пліток, здогадів, різних інтерпретацій і
дискусій. А події 1895-1898 р., тобто провал з професурою та балотуванням
Франка на посла до сейму і парламенту, нужда
і безгрошів'я, непорозуміння з чоловіком
порушують її психіку так, що 1900
р. проявилось у неї божевілля.
Склалося
багато обставин для того, що подружнє життя Франків не було щасливим.
Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги
з боку найближчих співробітників мужа, зокрема Михайла Павлика, й частини
суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка,
як до схизматички — все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове
перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад.
У
1908 р. настало загострення хвороби Франка - параліч рук. (СЛАЙД №16)
Навесні 1909
року Франко писав Надії Кибальчич про перенесену ним важку хворобу: «Пройшов
рік, найстрашніший в моєму житті». Саме тоді почалася темна смуга в житті Івана
Франка, відбилася і на його творчості, і на стосунках з людьми, яких вражала
раніше не притаманна йому різкість і несправедливість суджень.
Твори
письменника цього періоду наповнені тугою і відчаєм, передчуттям кінця. Можна
лише уявити, наскільки тяжкими були страждання Франка, якщо він, завжди такий
терплячий, стійкий, до того ж замкнутий, скаржився знайомим, що його мучать
головні болі, депресія.
У листі другу поет зізнавався: «Занадто часто на мене находить психічне
ловлення, якась дика туга, що й жити не
хочеться ...»
Франко відчайдушно
боровся з хворобою і, зрештою, звернувся до медиків. Толку, правда, від цього
було мало.
Лікар Лев
Коссак, який багато років лікував письменника, згадував згодом, що Франко був
неслухняним і неакуратним пацієнтом. Лікарі заборонили письменникові займатися
літературною працею, на що він і поскаржився в листі Грушевському: «Лікар посадив мене на щось на зразок
голодування та арешту, заборонивши читати і писати ...»
Проте Франко пише статті і повісті,
робить переклади, полемізує, вивчає пам'ятки літератури . Писати допомагає йому
син Андрій.
Хвороба прогресувала, і лікарі
порекомендували лікування в Ліпінках (Хорватія). Члени Наукового товариства
імені Тараса Шевченка (НТШ) виділили для цього значну суму, і Франко
відправляється в дорогу, сподіваючись, що відпочинок та лікування повернуть
йому колишню енергію і ясність духу.
Перший час, здавалося, справа пішла на
поправку, і натхненний Франко пише кілька віршованих творів, новели, робить
переклади. Але, на жаль, незабаром хвороба стала прогресувати, з'явилися
нестерпні болі в лівій руці.
Буквально в
сутінковому стані Франко наказує синові Тарасу знищити щойно написані твори,
мотивуючи своє рішення тим, що в них «ненормальний зміст» (дещо, правда, випадково вціліло).
Дочка письменника
Ганна згадувала, що батько нестерпно страждав від наступаючого паралічу рук. У
нього з'явилися хворобливі галюцинації, які заважали спати, вимотували душу. А манія переслідування дійшла до такого ступеня,
що Франко звернувся в поліцію, щоб виставили пост в його будинку..
Хвороба чоловіка погіршилаї психічний стан
Ольги. Останнім ударом для Ольги та Івана Франка була смерть найстаршого сина Андрія від
епілепсії 1913 р. Для Ольги був то кінець, вона вже ніколи не віднайшла
душевного спокою, а Франко дуже постарів,57 –річний чоловік виглядав як
80-річний дідусь.Хвороба його просто «з'їдала».
Сім'я Франка цілковито розпалася.
Наприкінці
1914-го Франко віддав свою дружину на лікування до закладу для божевільних у
Кульпаркові, де вона перебувала 4 роки. З лікарні Ольга
вийшла лише 1918 р. і тому на похороні чоловіка не була..
Франко
листувався з Ольгою Рошкевич. Можна говорити про якісь взаємини між двома
Ольгами — першою і останньою —Рошкевич і Хоружинською , навіть коли Франка не стало.
Коли Ольга Франко вийшла з лікарні і
довідалася, що Ольга Рошкевич зараз у Львові, то зібрала усі забавки Андрія і
їй занесла. Мовляв, щоб онуки мали чим бавитися. Важко сьогодні сказати, чого в
цих її діях було більше — бажання примирення чи бажання ще раз підкреслити:
«Він був моїм, моїм і залишився...» Ольга Хоружинська ревнувала
Франка до жінок, які входили в його душу. І водночас тріумфувала над ними — бо
саме вона (а не вони) зуміла стати його половиною.
У 1940 р. організовано в домі Франка музей. Сім'я переселилась у близький окремий
будинок, але Ольга залишилася в своєму домі, в якому проживала раніше з
чоловіком.
Ясним промінчиком для самотньої,
згорьованої Ольги Хоружинської були відвідини сина Петра, з яким вони і зовні,
і характером були подібні. У червні 1941-го радянська влада знищила Петра, лишився один Тарас.
Після смерті Франка про Ольгу Франко забули. Радянський
уряд призначив Ользі Франко тільки персональну пенсію в сумі 50 доларів, що
виплачувалась з Харкова у Львів.Вона померла у 1941р.
На Личаківському кладовищі, недалеко від кам'яної брили-скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу. Ольга Хоружинська з ним завжди поруч...
Іван Франко не був щасливою людиною. Він шукав ідеал жінки і любові. Але у тих параметрах, як він собі це уявляв, не знайшов. Чому він не знайшов це в Ользі Хоружинській, яка заради нього пожертвувала собою? Це одна із загадок любові взагалі. Видається, начебто є всі передумови, щоб щастя відбулося, а щось не спрацьовує.
«Жінка, що була поруч (за висловом Р.Горака), – не увійшла в число «трьох». Серцю не накажеш, а поетовому – поготів.
З листа Франка до Агатангела Кримського: “Фатальне для мсьє було те, що, вже листуючись з моєю теперішнього жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. От ся любов перемучила мене дальших 10 літ" .
На Личаківському кладовищі, недалеко від кам'яної брили-скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу. Ольга Хоружинська з ним завжди поруч...
Іван Франко не був щасливою людиною. Він шукав ідеал жінки і любові. Але у тих параметрах, як він собі це уявляв, не знайшов. Чому він не знайшов це в Ользі Хоружинській, яка заради нього пожертвувала собою? Це одна із загадок любові взагалі. Видається, начебто є всі передумови, щоб щастя відбулося, а щось не спрацьовує.
«Жінка, що була поруч (за висловом Р.Горака), – не увійшла в число «трьох». Серцю не накажеш, а поетовому – поготів.
З листа Франка до Агатангела Кримського: “Фатальне для мсьє було те, що, вже листуючись з моєю теперішнього жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. От ся любов перемучила мене дальших 10 літ" .
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно.
(СЛАЙД №17)
Глядиш на неї – і очам приємно.
(СЛАЙД №17)
Це
остання любов Івана Франка, яка відіграла велику роль в його житті. Особа
Целіни цікавила багатьох дослідників життя і творчості поета. Однак не вдалось
документально встановити, де й коли вона народилась, коли померла, де
похоронена.
Після довгих розшуків Роман Горак приблизно відтворив її біографію.
ЦЕЛІНА ЖУРОВСЬКА (по чоловікові Зигмунтовська) була полькою, правдоподібно, походила з Перемишльської округи. Вона подавала свій рік народженвя 1856. Батько її шукав на Дрогобиччині нафту і на розшуках утратив увесь свій маєток. Родина була приречена на загибель. Целіну врятувала тітка зі Львова, яка дала їй досить примітивне виховання. Целіна працювала у поштовому відділенні, де Франко часто відправляв листи. Вона йому дуже сподобалася. Це була звичайна міщанка, ефектна, красива, висока і повна, з дивним чаром і одночасно з несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний колір волосся, попелястий. Трималася просто, ходу мала поважну, українською мовою не хотіла розмовляти, переписувалася з Іваном Франком тільки польською. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не диво, отже, що вони не зійшлися вдачами і не одружилися .
Після довгих розшуків Роман Горак приблизно відтворив її біографію.
ЦЕЛІНА ЖУРОВСЬКА (по чоловікові Зигмунтовська) була полькою, правдоподібно, походила з Перемишльської округи. Вона подавала свій рік народженвя 1856. Батько її шукав на Дрогобиччині нафту і на розшуках утратив увесь свій маєток. Родина була приречена на загибель. Целіну врятувала тітка зі Львова, яка дала їй досить примітивне виховання. Целіна працювала у поштовому відділенні, де Франко часто відправляв листи. Вона йому дуже сподобалася. Це була звичайна міщанка, ефектна, красива, висока і повна, з дивним чаром і одночасно з несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний колір волосся, попелястий. Трималася просто, ходу мала поважну, українською мовою не хотіла розмовляти, переписувалася з Іваном Франком тільки польською. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не диво, отже, що вони не зійшлися вдачами і не одружилися .
Знайомство продовжувалось 10
років і принесло йому велику платонічну любов без взаємності та завдало багато
душевних мук. Одночасно воно мало значний вплив на його творчість.
На палку любов Франка Целіна не тільки не відповіла взаємністю, але відверто заявляла, що він їй просто не сподобався. Був рудий, а їй подобались брюнети, особливо з синіми очима. Крім того, не подобалось, що був погано збудований, та й прізвище було їй також не миле.
Целіна твердила, що Франко буквально переслідував її, ходив за нею слідом, що це тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило і заразом злило. Тим часом Франко страждав.
До образу Целіни Журовської-Зигмунтовської Франко добирає зовсім інші епітети й символи. Ця жінка була надзвичайно примхливою й гордою і не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона "женщина чи звір", "сфінкс".
У цьому випадку любов спромоглася, власне, тільки на очі, які бачили зовнішнє — красу Целіни, яка й відбирала поетові здоровий глузд; глибші відчуття мовчали. Франкова пристрасть також не знайшла взаємності. Зигмунтовська взагалі не звертала на нього уваги. Коли закоханий митець писав їй листи, вона холодно відповідала на них. На мою думку, саме про неї Франко написав:
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш...
Її не проймали писані їй під псевдонімом "Стефан Маєвський" листи Франка, ні його залицяння, ні його увага. Вона була вихована у твердому шовіністичному дусі, дуже меркантильна і зі своїм уявленням про те, якого чоловіка слід шукати. Такого знайшла .15 лютого 1896 р. Целіна вийшла у Дрогобичі заміж за судового службовця Здіслава Зигмунтовського – високого, дуже симпатичного брюнета з голубими очима, при дуже доброму становищі (працював суддею) і хороших характеристиках. Але одне було погано: дуже пив. Якось восени напившись, провалявся в болоті на вулиці, застудився і помер. Целіна лишилася на маленьку пенсію з двома дітьми.
На палку любов Франка Целіна не тільки не відповіла взаємністю, але відверто заявляла, що він їй просто не сподобався. Був рудий, а їй подобались брюнети, особливо з синіми очима. Крім того, не подобалось, що був погано збудований, та й прізвище було їй також не миле.
Целіна твердила, що Франко буквально переслідував її, ходив за нею слідом, що це тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило і заразом злило. Тим часом Франко страждав.
До образу Целіни Журовської-Зигмунтовської Франко добирає зовсім інші епітети й символи. Ця жінка була надзвичайно примхливою й гордою і не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона "женщина чи звір", "сфінкс".
У цьому випадку любов спромоглася, власне, тільки на очі, які бачили зовнішнє — красу Целіни, яка й відбирала поетові здоровий глузд; глибші відчуття мовчали. Франкова пристрасть також не знайшла взаємності. Зигмунтовська взагалі не звертала на нього уваги. Коли закоханий митець писав їй листи, вона холодно відповідала на них. На мою думку, саме про неї Франко написав:
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш...
Її не проймали писані їй під псевдонімом "Стефан Маєвський" листи Франка, ні його залицяння, ні його увага. Вона була вихована у твердому шовіністичному дусі, дуже меркантильна і зі своїм уявленням про те, якого чоловіка слід шукати. Такого знайшла .15 лютого 1896 р. Целіна вийшла у Дрогобичі заміж за судового службовця Здіслава Зигмунтовського – високого, дуже симпатичного брюнета з голубими очима, при дуже доброму становищі (працював суддею) і хороших характеристиках. Але одне було погано: дуже пив. Якось восени напившись, провалявся в болоті на вулиці, застудився і помер. Целіна лишилася на маленьку пенсію з двома дітьми.
Зі Станіслва(де жила з чоловіком до його
смерті) у 1900 р. вдова перебирається до Дрогобича.
Тут купує будинок, в
якому живе разом із
сином Здіславом та донькою Софією.
Згодом вона повертається з дітьми до Львова. У Львові справи її йдуть погано, вона часто міняє помешкання.
Цікаво, що будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам'яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім'я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. І так і було. Сина виганяють з гімназії – Франко поможе, матеріальна скрута – він грошей дасть. Однак є кілька історичних фактів, які цю жінку дуже підносять:коли Франко захворів, його треба було повезти в Ліпік у 1909 році на лікування. І попри те, що були уже дорослі діти, друзі, знайомі, повезти Франка ( а на той час він був геть безпомічним, узагалі не керував руками) погоджується саме Целіна.
З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу». І з грудня 1914 р. по червень 1915 р.Целіна живе у Франка в його домі.Працює хатньою робітницею. Але грубий прагматизм та меркантильність цієї жінки змушують Франка змінити щодо неї хід своїх думок. Целіна з'являється в його домі ще раз, але він вказує їй на двері.
Пізніше Франко пише В. Якіб'юку 4 грудня 1915 р.: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я проживав від половини грудня 1914 року сім місяців з Целіною та її дітьми і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене».
Досить дивне і не зовсім зрозуміле було поводження Франка супроти Целіни Зигмунтовської, бо, не дивлячись на погане ставлення тої невдячної жінки до нього, поет не раз користувався послугами Целіни. Як, наприклад, 1912 р., коли Франко перебував у Криворівні на відпочинку у Василя Якіб'юка.
Згодом вона повертається з дітьми до Львова. У Львові справи її йдуть погано, вона часто міняє помешкання.
Цікаво, що будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам'яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім'я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. І так і було. Сина виганяють з гімназії – Франко поможе, матеріальна скрута – він грошей дасть. Однак є кілька історичних фактів, які цю жінку дуже підносять:коли Франко захворів, його треба було повезти в Ліпік у 1909 році на лікування. І попри те, що були уже дорослі діти, друзі, знайомі, повезти Франка ( а на той час він був геть безпомічним, узагалі не керував руками) погоджується саме Целіна.
З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу». І з грудня 1914 р. по червень 1915 р.Целіна живе у Франка в його домі.Працює хатньою робітницею. Але грубий прагматизм та меркантильність цієї жінки змушують Франка змінити щодо неї хід своїх думок. Целіна з'являється в його домі ще раз, але він вказує їй на двері.
Пізніше Франко пише В. Якіб'юку 4 грудня 1915 р.: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я проживав від половини грудня 1914 року сім місяців з Целіною та її дітьми і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене».
Досить дивне і не зовсім зрозуміле було поводження Франка супроти Целіни Зигмунтовської, бо, не дивлячись на погане ставлення тої невдячної жінки до нього, поет не раз користувався послугами Целіни. Як, наприклад, 1912 р., коли Франко перебував у Криворівні на відпочинку у Василя Якіб'юка.
Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні,
котра листовно акуратно звітувалася перед ним про господарсько-хатні новини.
1914 р. Франко знову відпочивав в Криворівні разом а сином Целіни Здіславом і,
занепокоєний початком війни й тим, що у Львові хвора дружина, просить Целіну
заопікуватись його дружиною, на що Целіна погоджується. Що більше, помимо
вражаючої байдужості Целіни до нього, він запрошує її на куму при хрещенні
своїх дітей. Зустрічається, однак, з відмовою.
Григорій Величко про неї писав: «Ця третя жінка відіграла велику роль в житті Франка. Це була поштова співробітниця, яку побачив поет на пошті й запалав до неї великим коханням, хоч ніколи до неї не наближався. Усе вказує на те, що це кохання було фантазією, уявою Франковою. Ця ідеальна жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї терпів дуже сильно. Випливом цього кохання з'явилося «Зів'яле листя».Цю збірку Франко писав під впливом душевної хвороби.
Іван Франко присвятив цій обмеженій міщанці і шовіністці свої твори - « Маніпулянтка», найкращу лірику, яка є в українській літературі, - «Зів'яле листя», поезії «Моїй не моїй» і «Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель» Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати "Зів'яле листя". Вона не вміла і не хотіла читати по-українськи. Для чого? Коли їй прочитали і запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, то вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільш сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала по вул. Вронських у Львові. І більше нічого..
Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов'ю.
У 1940 р., коли було організовано музей Івана Франка в його будинку у Львові і першим директором того музею став син Петро, прийшла до нього вже старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі - як депутата Верховної Ради УРСР. Хотіла виклопотати у нової влади будиночок, який вона собі підібрала в Брюховичах. Петро Франко задовольнив її просьбу, і незабаром вона поселилась у новому будинку.
Григорій Величко про неї писав: «Ця третя жінка відіграла велику роль в житті Франка. Це була поштова співробітниця, яку побачив поет на пошті й запалав до неї великим коханням, хоч ніколи до неї не наближався. Усе вказує на те, що це кохання було фантазією, уявою Франковою. Ця ідеальна жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї терпів дуже сильно. Випливом цього кохання з'явилося «Зів'яле листя».Цю збірку Франко писав під впливом душевної хвороби.
Іван Франко присвятив цій обмеженій міщанці і шовіністці свої твори - « Маніпулянтка», найкращу лірику, яка є в українській літературі, - «Зів'яле листя», поезії «Моїй не моїй» і «Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель» Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати "Зів'яле листя". Вона не вміла і не хотіла читати по-українськи. Для чого? Коли їй прочитали і запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, то вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільш сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала по вул. Вронських у Львові. І більше нічого..
Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов'ю.
У 1940 р., коли було організовано музей Івана Франка в його будинку у Львові і першим директором того музею став син Петро, прийшла до нього вже старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі - як депутата Верховної Ради УРСР. Хотіла виклопотати у нової влади будиночок, який вона собі підібрала в Брюховичах. Петро Франко задовольнив її просьбу, і незабаром вона поселилась у новому будинку.
З того часу Целіна
Зигмунтовська, користуючись доброзичливістю до неї Петра Франка, стала частим
гостем музею. Вона фігурувала в президіях багатьох зборів чи конференцій і
охоче погоджувалась на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів,
університету. Популярність, яку вона осягнула завдяки знайомству і славі
Франка, що ним раніше нехтувала, тепер, на старості літ, імпонувала їй.
Вона подарувала для музею невеличкий свій портретик з молодості, коли познайомилася з Франком.
У той час вдова Ольга Франко проживала в своєму будинку у Львові, в якому містився й музей. Целіна, відвідуючи музей, зустрічалася з нею. Ольга навіть гостила її в себе, але їхні зустрічі надовго виводили дружину покійного поета зі спокою. Не було порозуміння між тими двома жінками.
Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська. Не збереглося про це жодних документів. Працівники музею Івана Франка зафіксували, що з певного часу Целіна не приходила до музею, і аж потім довідались, що вона, зламана паралічем, померла навесні 1941 р., ймовірно, у Брюховичах у 85-річному віці.
Крім малого портрету, збереглося вісім листів Целіни Зигмунтовської до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, часом писані поспіхом на шматкові паперу олівцем або ручкою. Два листи датовані 1887 р. і почерком відрізняються від інших. Один лист з 1896 р., решта п'ять - з 1912 по 1914 рр.
Звертаючи увагу на стосунки між Іваном Франком і Целіною Зигмунтовською, мимоволі виникає питання: чому Франко, немолода вже людина, так вчинив з нею, чому, незважаючи на її байдужість до нього, не тільки продовжував знайомство, але користав з її різних послуг та найкращі свої твори присвятив або написав під впливом такої обмеженої міщанки? А коли Целіна відвідала його під час хвороби, як свідчить мед. сестра Софія Монжеєвська, він не прийняв її, навіть не хотів бачити, а сказав медсестрі: «На поріг не пускати її».( Франко постійно просив покликати Ольу Рошкевич).
Дивно, як ця користолюбна, надміру гордовита, духовно обмежена жінка могла полонити серце розумного, досвідченого вже чоловіка. Нелегко відповісти на це питання - незбагненна душа людська. І тим важче зрозуміти душу такої великої людини, якою був Франко. Мабуть, дух поетів ходить іншими стежками, ніж звичайних смертних. Тим більше, що ми знаємо ,які душевні страждання переживав Франко під час хвороби, його мучили галюцинації.Кажуть, що любов сліпа.Як знати, можливо, що любов Франка, котра народилась у маленькому Лолині, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб увесь біль, муки і радість вселити в особу Целіни Зигмунтовської. (СЛАЙД №18)
Вона подарувала для музею невеличкий свій портретик з молодості, коли познайомилася з Франком.
У той час вдова Ольга Франко проживала в своєму будинку у Львові, в якому містився й музей. Целіна, відвідуючи музей, зустрічалася з нею. Ольга навіть гостила її в себе, але їхні зустрічі надовго виводили дружину покійного поета зі спокою. Не було порозуміння між тими двома жінками.
Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська. Не збереглося про це жодних документів. Працівники музею Івана Франка зафіксували, що з певного часу Целіна не приходила до музею, і аж потім довідались, що вона, зламана паралічем, померла навесні 1941 р., ймовірно, у Брюховичах у 85-річному віці.
Крім малого портрету, збереглося вісім листів Целіни Зигмунтовської до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, часом писані поспіхом на шматкові паперу олівцем або ручкою. Два листи датовані 1887 р. і почерком відрізняються від інших. Один лист з 1896 р., решта п'ять - з 1912 по 1914 рр.
Звертаючи увагу на стосунки між Іваном Франком і Целіною Зигмунтовською, мимоволі виникає питання: чому Франко, немолода вже людина, так вчинив з нею, чому, незважаючи на її байдужість до нього, не тільки продовжував знайомство, але користав з її різних послуг та найкращі свої твори присвятив або написав під впливом такої обмеженої міщанки? А коли Целіна відвідала його під час хвороби, як свідчить мед. сестра Софія Монжеєвська, він не прийняв її, навіть не хотів бачити, а сказав медсестрі: «На поріг не пускати її».( Франко постійно просив покликати Ольу Рошкевич).
Дивно, як ця користолюбна, надміру гордовита, духовно обмежена жінка могла полонити серце розумного, досвідченого вже чоловіка. Нелегко відповісти на це питання - незбагненна душа людська. І тим важче зрозуміти душу такої великої людини, якою був Франко. Мабуть, дух поетів ходить іншими стежками, ніж звичайних смертних. Тим більше, що ми знаємо ,які душевні страждання переживав Франко під час хвороби, його мучили галюцинації.Кажуть, що любов сліпа.Як знати, можливо, що любов Франка, котра народилась у маленькому Лолині, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб увесь біль, муки і радість вселити в особу Целіни Зигмунтовської. (СЛАЙД №18)
Є підстави говорити, що
ініціатива у взаєминах Франка і жінок завжди належала йому. Він мав настільки
сильну харизму, що будучи не вельми привабливим зовнішньо, проймав жіночу душу
до найпотаємніших глибин. Цікаві факти, що чимало з наближених згодом до нього
жінок, читаючи його поезію, уявляли Франка як Аполлона і обов'язково як брюнета
з голубими очима. А коли бачили вперше, то дуже розчаровувалися. І лише з часом
прив'язувалися до нього надовго.
А згодом, коли із Франком їхні життєві стежки розходилися, їхні долі складалися трагічно.
А згодом, коли із Франком їхні життєві стежки розходилися, їхні долі складалися трагічно.
Жодна жінка, яка мала стосунки з Франком,
потім не була щаслива. Трагічною є й пам’ять про них. (СЛАЙД №19)
Внучка Ольги Рошкевич Марія, яка нині уже покійна, розповідала, що бабця до кінця свого життя
дуже шкодувала за Франком, не любила свого чоловіка і вважала себе дуже
нещасливою. Вона дуже рано овдовіла — у 1912 році, а померла у
1935-му, доживаючи віку при родині сестри Михайлини, повністю відкинулася від
світу — ні до кого не ходила, не хотіла нікого в себе приймати, а тільки сиділа
і перечитувала листи Франка, що їх просила рідних покласти, коли помре, їй у
домовину.
Ольга Рошкевич крізь ціле життя пронесла тінь образи на Франка за нерозуміння своєї жертви. Як Іван не просив відвідати його вже на смертному ложі, бо й жили вони неподалік, на Софіївці, Ольга так і не прийшла. Лише з вікна свого будинку поблагословила його в останню путь.
Попри те, що Уляна Кравченко вийшла заміж, її творчість постійно пов’язана з Франком і подекуди має фатальні риси.
Жахливо склалася доля Климентії Попович, яка теж вийшла заміж, але її чоловіку постійно здавалося, що вона недодає йому уваги, тож він страшенно з неї знущався — Климентія зійшла з розуму, коли її чоловіка просто так, як отця ,розстріляли в неї на очах. Надягнувши ковдру на голову, вона пішла блукати селами і померла в Новосілках, де була похоронена як приблуда.
Ольга Рошкевич крізь ціле життя пронесла тінь образи на Франка за нерозуміння своєї жертви. Як Іван не просив відвідати його вже на смертному ложі, бо й жили вони неподалік, на Софіївці, Ольга так і не прийшла. Лише з вікна свого будинку поблагословила його в останню путь.
Попри те, що Уляна Кравченко вийшла заміж, її творчість постійно пов’язана з Франком і подекуди має фатальні риси.
Жахливо склалася доля Климентії Попович, яка теж вийшла заміж, але її чоловіку постійно здавалося, що вона недодає йому уваги, тож він страшенно з неї знущався — Климентія зійшла з розуму, коли її чоловіка просто так, як отця ,розстріляли в неї на очах. Надягнувши ковдру на голову, вона пішла блукати селами і померла в Новосілках, де була похоронена як приблуда.
Ольга
Білинська так і не вийшла заміж,
хоча мала гарні варіанти, і сьогодні навіть не знаємо, де її могила.
Анна Павлик також страждала від самотності, ціле життя скиталася по тюрмах за революційну ідею і померла у страшній бідності через 12 років після Франка.
Швидко зійшла зі сцени життя Юзефа Дзвонковська, так нічого й не лишивши по собі, навіть фотографії, аби прийдешні могли побачити, якою вона була.
Життя Целіни Журовської теж, до речі, не можна назвати щасливим.
Страждають мільйони людей, десятки тисяч з них є поетами чи вдають з себе таких, але тільки одиниці - як-от Франко чи Гьоте - можуть вилити свої страждання у геніальні рядки. Ми маємо змогу побачити цілковито іншого Франка, нетрафаретного, Франка-некаменяра. Він страждає, бо є живою людиною, вразливою, тонкою натурою. Франко як особистість набагато цікавіший, ніж той ідол, якому всі хочуть поклонятися. А що ми про нього знаємо? Мені близькою є думка Михайла Рудницького, що найбільшим твором Франка є сам Франко.
Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. Франко лікувався у притулку січових стірльців, бо на краще лікування не мав грошей. (СЛАЙД №20)
Анна Павлик також страждала від самотності, ціле життя скиталася по тюрмах за революційну ідею і померла у страшній бідності через 12 років після Франка.
Швидко зійшла зі сцени життя Юзефа Дзвонковська, так нічого й не лишивши по собі, навіть фотографії, аби прийдешні могли побачити, якою вона була.
Життя Целіни Журовської теж, до речі, не можна назвати щасливим.
Страждають мільйони людей, десятки тисяч з них є поетами чи вдають з себе таких, але тільки одиниці - як-от Франко чи Гьоте - можуть вилити свої страждання у геніальні рядки. Ми маємо змогу побачити цілковито іншого Франка, нетрафаретного, Франка-некаменяра. Він страждає, бо є живою людиною, вразливою, тонкою натурою. Франко як особистість набагато цікавіший, ніж той ідол, якому всі хочуть поклонятися. А що ми про нього знаємо? Мені близькою є думка Михайла Рудницького, що найбільшим твором Франка є сам Франко.
Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. Франко лікувався у притулку січових стірльців, бо на краще лікування не мав грошей. (СЛАЙД №20)
Лікувався у притулку півроку. Там зустрічав Різдвяні свята, Великдень. (СЛАЙД №21)
А оскільки був "такий бідний, як цілий наш
народ", ховали І.Франка 31 травня 1916 року у
Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича)
вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі.(СЛАЙД №22) Духовна
влада відмовила в "парадному" поховальному обряді,
"виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему
могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин...
Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний
Каменяр, а в тіні його могили
видніється надгробок жінки, що була поруч.
(СЛАЙД №23)
(СЛАЙД №23)
Франку належать понад
п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Випущені у світ
п'ятдесят томів — лише третина написаного (за радянських часів кількість томів
будь-кого не мала перевищувати доробку "вождя світового пролетаріату" В.І.Леніна).
Небагато можна назвати в
історії людства постатей, рівних йому за різнобічністю таланту й
наполегливістю, гідними титанів Відродження...(СЛАЙД №24)
Здається, найвиразніший словесний портрет Івана Франка полишив Сергій Єфремов: „Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать..., рудоваті з сивиною вуса, густий зарост на лиці і глибокі сірі розумні очі... Я уявляв його собі зовсім іншим – високим, ставним, з широкими дужими плечима. І оцей маленький чоловічок у довгому, до п'ят, пальті, такий ординарний з вигляду – мав бути мій велет Франко?!".
Талант його могутній, талан (доля) каторжно важкий. Будемо знати особисте життя Івана Франка у всіх його виявах!
ЛІТЕРАТУРА
Франко І.Я. Думка:
Вірш//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т.2 - К., 1976.
Франко І.Я. Звершин і
низин: Збірка//Франко І.Я. Зібрання творів: У50-ти Т.Т. Т.2 - К., 1976.
Франко І.Я. Зів'яле
листя:поезія//Франко І.Я. Зібрання творів. У 50-ти Т.Т. Т.2 К., 1976. - С.122.
Горак Р. "Горем
п'яна, бездітна любов..."//Культура і життя - 2005 - 27 липн. - с.6.
Боднар Л. Друга
наречена . До взаємин І.Франка з О.Білинською//Дзвін - 2005 - №9 - С.138-141
Франко І.Я. На дні: Оповідання//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т.
Т15 К., 1978 - С.110-163.
Франко І.Я. Зів'яле листя:поезія//Франко І.Я. Зібрання творів. У 50-ти Т.Т.
Т.2 К., 1976. - С.122.
Франко І.Я. Картка любові: Цикл//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т.
Т.1 К., 1976. - С.84-88.
Боднар Л. "Тінь покійної любові" Образ Ольги Рошкевич у збірці
І.Франка. Із днів журби//Дзвін -2004 - №8 - С.141 - 146.
Гутиря С. Більш, ніж меч і огонь...//Вітчизна. - 2005. - №1-2 - С.164-165.
Франко І.Я. Листи//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т.48 К., 1976.
Франко І.Я. Листи//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т.49 К., 1976.
Горак Р. Жінка, яка йшла поруч//Жовтень - 1980 - №11 - с.110 - 126.
Франко І.Я. Звершин і низин: Збірка//Франко І.Я. Зібрання творів: У50-ти
Т.Т. Т.2 - К., 1976.
Франко І.Я. Лель і Полель: Повість//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти
Т.Т. Т.17. - К., 1979. - с. 283-473.
Франко І.Я. Маніпулянтка: Оповідання//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти
Т.Т. Т.18 - К., 1978. - с.33-88.
Франко І.Я. Мій ізмарагд://Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т-2 -
К., 1976. - с.182-268.
Горак Р. Адреси пам'яті Івана Франка у Львові. - Трускавець, 1994. - С.4.
Ібраєв Б. Трагічне кохання каменяра//Робітнича газета - 1999 - 16 груд. -
С.4.
Мартиник Б. Кохану Франка теж вшановують.//Експрес. - 2006. - 15-16 серп.
Л. Друга
наречена . До взаємин І.Франка з О.Білинською//Дзвін - 2005 - №9 - С.138-141
Франко І.Я. На дні: Оповідання//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т.
Т15 К., 1978 - С.110-163.
Франко І.Я. Зів'яле листя:поезія//Франко І.Я. Зібрання творів. У 50-ти Т.Т.
Т.2 К., 1976. - С.122.
Франко І.Я. Картка любові: Цикл//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т.
Т.1 К., 1976. - С.84-88.
Боднар Л. "Тінь покійної любові" Образ Ольги Рошкевич у збірці
І.Франка. Із днів журби//Дзвін -2004 - №8 - С.141 - 146.
Гутиря С. Більш, ніж меч і огонь...//Вітчизна. - 2005. - №1-2 - С.164-165.
Франко І.Я. Листи//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т.48 К., 1976.
Франко І.Я. Листи//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т.49 К., 1976.
Горак Р. Жінка, яка йшла поруч//Жовтень - 1980 - №11 - с.110 - 126.
Франко І.Я. Звершин і низин: Збірка//Франко І.Я. Зібрання творів: У50-ти
Т.Т. Т.2 - К., 1976.
Франко І.Я. Лель і Полель: Повість//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти
Т.Т. Т.17. - К., 1979. - с. 283-473.
Франко І.Я. Маніпулянтка: Оповідання//Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти
Т.Т. Т.18 - К., 1978. - с.33-88.
Франко І.Я. Мій ізмарагд://Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти Т.Т. Т-2 -
К., 1976. - с.182-268.
Горак Р. Адреси пам'яті Івана Франка у Львові. - Трускавець, 1994. - С.4.
Ібраєв Б. Трагічне кохання каменяра//Робітнича газета - 1999 - 16 груд. -
С.4.
Мартиник Б. Кохану Франка теж вшановують.//Експрес. - 2006. - 15-16 серп.
Немає коментарів:
Дописати коментар